Вступ

Карта Річчі Заноні 1767 р., як джерело для вивчення історії Кримського ханства та втраченої топоніміки Північного Причорномор’я

Доповідь на Всеукраїнській науковій конференції «Вивчення та збереження картографічної спадщини у музеях України». Білоцерківський краєзнавчий музей. 17 грудня 2009 р.

 Публікація:

Дяченко С. А. Карта Річчі Заноні 1767 р. як джерело для вивчення історії Кримського ханства та втраченої топоніміки Північного Причорномор’я // Вивчення та збереження картографічної спадщини у музеях України. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції Білоцерківського краєзнавчого музею. – Біла Церква, 2010. – С. 31–37.

 map_all

В фондах Херсонського обласного краєзнавчого музею зберігається друкований варіант (початку ХХ ст.) карти Річчі Заноні (1767) [1]. Розміри аркушу: 395х500 мм (обведені кордони карти на аркуші 305х477 мм). Час вступу до колекції музею невідомий, втім у дореволюційних виданнях «Літопису музею» вона вперше згадується у 1914 р. [2] (використана автором статті В. І. Гошкевичем про розкопки на острові Тягинь, як джерело локалізації Eski-Tavan). Очевидно, карта зберігалася в бібліотеці музею, а не в основному фонді.

Карту видано картографічним закладом К. Гейнр/іха/ (?) (у нижньому правому кутку збереглась частина підпису: «Картограф. зав. К. Гейнр /…/». Зі зворотного боку карту підклеєно невеликими аркушами, втім вона розривається, кришиться й потребує реставрації.

У верхньому лівому кутку над лінією обрамлення карти напис: «Карта Риччи Занони», у правому – «I» (цифра може свідчити про те, що карта з книги або атласу).

Над обрамленням карти її назва польською мовою у три рядки:

Karta granic Polski, Zacząwszy od Balty, az do Rzeki Sina-Woda, Zawieraiąca Slobody Kozakow, Humańskich, y Zaporohowskich, Stépy Tatarow, Oczakowskich, // Bessarabskih, y Nogayskich, z Ich Ordami, tak ie w Roku MDCCLXVII. Han-Krymski Poosadzal. Znayduie się tu Ieszcze, dalsze Wyciągnienie // Bógu,y Dniestru; Dnieper Takze od Porohow, az do Wpadnienia w Morze Czarne.

Під обрамленням карти її назва французькою мовою у три рядки:

Carte des Frontiéres de Pologne depuis Balta jusques a la Riviere de Sina-Woda, contenant le Territoire des Kosaks de Human et de Zaporow, les Desert/…/ // d’Oczakow, de Bessarabie et du Nogai avec leurs Hordes telles qu’elles furent situées à la fin de 1767, par les orderes du Khan de Krimée. On trouve de plus/…/ // Bog et du Dniester, avec le cours du Boristhene depuis les Cataractes jusques a son embouchúre dans la Mer Noire.

Під французьким підписом текст арабською графікою у один рядок від нижнього правого кута до лівого із заворотом наприкінці уверх на одну третину загальної висоти карти.

Переклад з польської: «Карта кордонів Польщі, починаючи від Балти до річок Синя Вода, включно зі слободами козаків Уманських та Запорозьких, степу татар Очаковських, Бесарабських та Ногайських з їх ордами, як є в році 1767, що хан Кримський заселив. Показано тут ще подальша течія Бугу та Дністра, також Дніпра від порогів до впадіння в Чорне море).

У сучасному розумінні карта представляє територію межиріччя нижніх течій Дністра та Дніпра (території Одеської, Миколаївської, Кіровоградської, частини Черкаської, Херсонської та Дніпропетровської областей та частково інших прилеглих областей).

 

Всі географічні об’єкти підписані латиницею, а на території османського протекторату, та Кримського ханства дубльовані арабською графікою.

Загальний колір типографського друку карти чорний, умброю виділені лише територіальні кордони.

– Лінією у 3 мм нанесений кордон протекторату Російської імперії: вздовж лівого берега Синьої Води (Sinawoda) й Бугу (Bog), північним боком Буго-Дніпровської лінії укріплень (кордони 1740 року) віт фортеці Ташлик до Іванівського редуту (північніше лінії), вздовж правого берега Дніпра й Конських Вод.

– Лінією у 2 мм нанесений кордон між Ново-Росією (Nowa Rus) й поселеннями Запорожців (Osady Zaporohowcow): вздовж лівого берега Чорного Ташлику (Czernoy Taszlyk) від Синьої Води до урочища Красна Мала (Krasnaja Maly), далі горизонтально (південніше нанесеної тушшю лінії) на схід від Форту Інгулу (Fort Ingulu) (верхня течія Інгульца), далі до північного сходу до північного сходу до притоки Сури Сподпової (Sura Spodpowa), далі ще північніше до річки Домолкан (Domolkan), й на північ її правим берегом.

– Лінією у 1 мм нанесений кордон у межах Нової-Росії від Синьої Води проти поселення Гльоніце (Glonice), між притоками Кагарлик та Кривий Ташлик, на південний схід, потім прямо на схід (південніше нанесеної тушшю лінії) до торговельного шляху Злий (Поганий) Крок (Zly Krok), далі на північ і прямо на схід (вздовж нанесеною тушшю лінії) до місця злиття приток Інгульця Березовки й Каменки Малої, і далі до північного сходу та на північ (вздовж нанесеної тушшю лінії).

Цей кордон розмежовує Ново-Сербію (на північ) та Полк Українців (Regiment Ukraincow) з Козацькими слободами (Kozacy Slobodzcy) (на південь). У 1751 році полковник Іван Хорват от-Куртич заселив північно-західні запорозькі степи сербами-переселенцями, які 21 грудня 1751 року утворили провінцію Ново-Сербію з центром у Новомиргороді. 22 травня 1764 року ця провінція увійшла до складу новоствореної Новоросійської губернії з центром у місті Кременчук.

– Лінією у 1 мм нанесена також територія межиріччя нижніх течій Бугу й Дніпра (лівим берегом Бугу й правим – Дніпра).

Це територія співволодіння запорозьких козаків та Османської імперії. Козаки вважали її своєю «и на основании жалованных им грамот, и как первые обитатели края» [3, с. 10]. Втім до складу Російської імперії вона не входила.

Кордон між Польщею та Османською імперією чомусь кольором на позначений. Він проходив річкою Кодима (Kodema Deresi) (прикордонний пункт Йозефгруд – Балта), до злиття Синьої Води й Бугу.

 

Карта зрідка згадується в дослідженнях. Григорій Миколайович Ге в «Историческом очерке столетнего существования города Николаева при устье Ингула» (1889) описує її, не згадуючи ім’я Заноні, але наприкінці вказано: «Місце видання не показане. Гравіювання чудове. Ця бібліографічна рідкість належить А. І. Косякову» [4, с. 108]. Напевно в миколаївського колекціонера він бачив варіант карти. Д. І. Яворницький бачив карту «Річчі-Занноні», як він його називає, складену у 1770 році [3, с. 20]. Існує й інша версія карти Заноні без згадки ім’я автора «Carte de la Krimee et partie du theatre de la Guerre entre l’Armee des Russes, et celle des Tures, en 1737». Вона охоплює територію Кримського ханства з самим півостровом та Північним Причорномор’ям. Карта Криму дрібніша за масштабом, варіантів написання арабським шрифтом нема й підписів менше. Північне Приазов’я на ній представлено Генічеською затокою, де вказано лише укріплення Йенічі.

Григорій Ге справедливо відзначив, що всупереч уявленню, що склалося про «дикість та пустельність наших земель» до російської колонізації, карта показує, що «це край був доволі густо заселений татарами» [4, с. 109]. Серед цих поселень одиниці зберегли свої попередні назви, навіть в зміненому вигляді. Те ж стосується деяких гідронімів.

Карта Заноні має велике значення не лише тим, що відтворює зниклу, а між тим, не таку вже далеку історію нашого краю, та не тільки допомагає встановити попередні назви річок, озер та ярів, поселень та фортець з місцем їх розташування, але й уточнити ці назви завдяки запису тюркських назв арабською в’яззю. Адже, зазвичай, ми користуємося слов’янізованими топонімами, які викривляють першозначення назви. При цьому не слід забувати, що тюркська топоніміка таким же чином деетимологізувала більш давні назви. Карта є важливою ланкою ланцюжка, який поєднує нову еру освоєння Причорномор’я з давніми епохами.

Більш детальне вивчення походження топонімів дозволяє, крім іншого, простежити міграції народів, що осідали на нашій території. Звертає на себе увагу, наприклад, та обставина, що чимала частина топонімів карти має чагатайське (джагатайське) походження. Чагатайська – давня мова улусу Чагатай (Джагатай), відомого за літературною пам’яткою «Діван-і хікмет» Яхмеда Ясеві. Описана у Калькуцькому словарі Джагатайської мови (Калькутта, 1820) та словарі Паве де Куртеля (Pavet de Courteille. Dictionnaire Turc-Oriental. Paris, 1870). Відноситься до Карлуцько-хорезмійської підгрупи Карлуцької групи Західної (або західно-хунньскої) гілки тюркських мов. Сформувалася в Хуннську епоху (IV ст.). Споріднена східно-золотоординській та староузбецькій, а із сучасних мов – узбецькій та ново-уйгурській. Тюрколог А. Н. Самойлович, який розподілив тюркські мови на шість основних груп, виокремлює чагатайську групу (південно-східну або таглук-групу) [6, с. 15–16]. Більш широко визначав цю групу і Радлов, за словарем якого ы було здійснено переклад цієї карти [8].

Інші топоніми карти відносяться, здебільшого до огузької (турецька, діалекти кримсько-татарської) і кипчацької (караїмська, степові діалекти кримсько-татарської, ногайська) групам тюркських мов. Зустрічаються також топоніми іранського походження.

Окрім мовних особливостей, карта несе типологічну інформацію, адже графічними позначеннями диференціює типи поселень.

Ці позначення не винесені, нажаль, в експлікацію, втім більш-менш певному визначенню вони підлягають. Усі графічні позначення можна звести до 13-ти типів.

  1. Чотирикутник (або багатокутник) з вузелками по кутах – редут, або невелике укріплення;
  2. Чотирикутник (або багатокутник) з вузелками по кутах, з одним або більше кварталів – укріплення, або замок;
  3. Чотирикутник (або багатокутник) з вузелками по кутах, з одним або більше кварталів, з окресленням ровів та гласису – фортеця;
  4. Дріб’язкові плями жител – село;
  5. Намети (різної кількості) – кочівлі різних розмірів;
  6. Типи крупних поселень з культовими спорудами:
  7. Маленьке коло, увінчане вертикальним штрихом (з хрестом або півмісяцем) («А»);
  8. Півколо, увінчане вертикальним штрихом (з хрестом або півмісяцем) («B»);
  9. Те ж з невеликою прибудовою праворуч («C»);
  10. Те ж з невеликими прибудовами праворуч і ліворуч («D»);
  11. Одно-двох-ярусна вежа з конусним вінчанням зі шпилем (з хрестом або півмісяцем) («E»);
  12. Те ж з невеликою прибудовою праворуч (або ліворуч) («F»);
  13. Те ж з невеликими прибудовами праворуч та ліворуч («G»).